Першою практичною взаємодією України та НАТО вважають допомогу, яку Альянс надав для усунення наслідків жахливої аварії, яка сталася влітку 1995 року на Діканевських водоочисних спорудах Харкова. Місто місяць жило без води, почали говорити про небезпеку спалаху холери. Натівці надіслали тоді унікальний насос для відкачування брудних стічних вод.

     У 1997 році відкрилася місія України при НАТО, її очолив перший міністр оборони пост-радянської України Костянтин Морозов. Того ж таки року в Києві відкрився Центр інформації та документації НАТО в Україні.

     Україна підтримувала миротворчі операції НАТО в колишній Югославії, зокрема в Косово, а пізніше в Іраку. З іншого, Росія намагалася завадити зближенню Києва з Альянсом. Хоча одночасно сама РФ активно співпрацювала з ним.

    Поміж інших інструментів тиску був російський Чорноморський флот у Криму. Адже якби теоретично Україна вже тоді приєдналась до блоку, росіянам довелось би забиратися з Севастополя.

     Втім у першій половині двотисячних Кучма почав поволі наближати Україну в бік НАТО: з'явилися щорічні плани співпраці, було схвалено План дій Україна - НАТО. Євроатлантична інтеграція, кінцевою метою якої є вступ до НАТО, була вписана до Воєнної доктрини України.

     Проте процес різко загальмувався у 2004 році. Після саміту в Стамбулі, де Кучмі натякнули, що без демократичних виборів про вступ до Альянсу можна й не мріяти, він викреслив слова про НАТО з Воєнної доктрини. Проте, скоро процес інтеграції до блоку отримав новий імпульс.

       За часів Віктора Ющенка намір вступити до НАТО став офіційним бажанням держави Україна. Проте, вчорашні можновладці чинили відчайдушний спротив. Медведчук та його партія СДПУ(о) вирішили ініціювати референдум, на якому громадян запитали б, куди вони хочуть - в НАТО і ЄС чи в Єдиний економічний простір з Росією. Есдеки активно розкачували цю тему кілька років.

      Паралельно істерична Наталя Вітренко зі своїми прогресивними соціалістами влаштовували по всій країні вистави з лейтмотивом "не дамо натівському чоботу топтати українську землю". Одна з акцій із блокуванням доріг відбулася, до речі, в Криму, де проводились навчання "Сі Бріз-2007".

        Втім, Ющенко своєї мети не полишав. Проте, саміт в Бухаресті 2008 року закінчився для України невдало. Планувалося, що там ми та Грузія отримаємо План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), що мало б стати початком процедури вступу до Альянсу. Цьому мала сприяти війна Росії проти Грузії. Проте, ПДЧ нам так і не дали. Лише пообіцяли, що "двері відкриті".

      За часів Віктора Януковича, який з подачі Кремля взяв курс на позаблоковий статус, почався зворотній процес - віддалення від НАТО та зближення з Росією. У 2010 році Віктор Янукович своїм рішенням ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО і національний центр з питань євроатлантичної інтеграції.

       Того ж таки року він підписав сумнозвісні Харківські угоди, підтвердивши, що вступу до НАТО не бажає, бо його влаштовує перебування в Україні російської військової бази. За тими угодами він дозволив Російському флоту залишатися в Криму до 2042 року (а фактично скільки завгодно) в обмін на зниження ціни на газ.

        Після Майдану, анексії Криму, окупації частини Донбасу українці різко поміняли своє ставлення до Альянсу. Якби ми 2008 року в Бухаресті отримали ПДЧ, можливо, вже були б у НАТО або принаймні за крок до вступу і Росія не наважилася б напасти. Цілком логічно, що тепер більше українців стали вважати військово-політичний блок можливою гарантією безпеки.